Найголосніші літературні з’яви останнього часу, гадаю, не пройшли повз мене. В цьому ряду одним із найпомітніших мені видається роман Василя Шкляра «Чорний ворон», історичне полотно про фінальний, певно, найтрагічніший (але від того не менш героїчний) період українських визвольних змагань 1917-1922 рр.  Довше й детальніше про цей твір скажуть літературні критики й літературознавці, вказуючи на вільні й невільні вади та ґанджі, вже вони до цього активно приступили. Зі свого боку скажу коротко: маємо «у висліді» сильний твір про героїчний, сказати б, борний тип українця. Тип живий, справжній, з плоті й крові. Присутність якого серед будь-яких часів і теренів (чи неприсутність) якраз і визначає  національні перспективи. Хай сильні світу цього розкладають геополітичні пасьянси, в хитромудрих плетивах яких, звісно, немає місця навіть для тіні України, хай розпатякують про щось політологи, хай носять свої бундючні туші державці (і за сумісництвом антидержавці), хай там що, а «Чорний ворон» буде робити своє. Йти в серединну Україну – туди найперше – й ненав’язливо вводити в кров щось дуже важливе. Гадаю, що прийде, вже хоча б тому, що автор, разом із видавцем («Ярославів Вал»), відомим письменником Михайлом Слабошпицьким діють в цьому напрямку дуже активно й фахово.

Прочитав, давно вже хотів, книгу Едуарда Лимонова «СМРТ». Сербська смерть, тобто СМРТ, швидша від російської, «вона як свист турецького ятагана», стверджує автор. Книжка саме про це: про смерть, про війну, про югославську бійню початку 90-х років ХХ ст.. та про епізоди інших війн, на котрих побував епатажний Edward. Ставитися до нього можна як завгодно (деякі українські літератори, знаю, кривляться), але пише Лимонов здорово: динамічно, стисло, смачно, дуже точно. І бачить, віднаходить глибокі речі не в «триповерхових філософіях», створених чиїмись розумами, а в живому житті. Ось, навмання: «По мере продвижения по лестницам, запах бедных и несчастных людей все усиливался. Я верю в то, что поры несчастных людей выделяют некие испарения неудовольствия, страха и несчастья, извергаемые телами людей в беде… Я потом проверил свою теорию через десяток лет в тюрьмах и лагере».

Що ще? Віктора Єрофєєва «Енциклопедія російської душі». Грайливо,  дотепно (іноді – не дуже), але, як на мене, досить часто несправедливо до росіян. На грані, а то й за межею фолу. «Тобі то чого?!» - чую подивовані, а то й роздратовані вигуки. Та ні, нічого. Мене якраз деякі моменти тішать і звеселяють. Але загалом… Всі кацапи – дебіли, глевкі шматки м’яса, і хоча всезнаючий, іронічний, тонкий (хоч і з пристойним черевцем), елегантний і стильний автор ще гидливо терпить їх і все довколишнє расєйське свинство, але квиток на Air France у нього в кишені. «Мнє в Паріж, по дєлу, срочно!»  Я все розумію, звичайно: Чаадаєв, Гомбрович, сміх крізь сльози, тонкий пост-постмодерний стьоб і все таке інше. Але почитайте хоча б «Русское психо» того ж таки Лимонова і, як кажуть в Одесі, відчуйте «двє большиє разніци».

Прозовий ряд доповнює «Інше життя» Орхана Памука і «Ґодорі» Отара Чіладзе. Нобелівський лавреат Памук звучить непогано, але, як на мене, поступається потужному нелавреату Чіладзе. «Ґодорі» — це потужної сили трагізм, в основі якого – нездійсненність Вітчизни, це, до речі, й темпераментна національна самокритика, але й відповідальність, і надія. Не знаю, чи є подібний твір в сучасній українській літературі, я принаймні не читав, щось невловно поєднує його із «Опівнічними дітьми» Салмана Рушді, так мені здалося, але здалося й таке: подібну річ міг і має створити й український, саме український автор, і якісь перегуки, якась спільна тональність, може статися, проступлять в романі Оксани Забужко «Музей покинутих секретів», уривки з якого читав в журналі «Сучасність». Треба буде прочитати його повністю, а паралельно повернутися до «Ґодорі», в окремому виданні, якщо пощастить дістати, бо за першим заходом читав у двох числах «Дружби народів», де був, на жаль, надзвичайно дрібний шрифт, приступний хіба беркутовим гуцульським очам Герасим’юка, котрий і давав мені цей визначний грузинський роман.

Однією з останніх серед прочитаного є збірка оповідань Юрія Камаєва «Мед з дікалоном». Цікаво. Тим більше, що історії ці переважно пов’язані з південною Волинню, з Кременеччиною й Кременцем, де останнім часом випадає часто з’являтися.  Ще раз скажу, цікаво. «Наш чєловєк».

З поетичних книжок читав і перечитував Лєоніда Ґубанова «Я сослан к Музе на галеры…». Запам’яталися також «Горище» Тараса Федюка, «Ефіопія» Сергія Жадана, «Літостротоn» Віктора Неборака, «Нічний політ» Світлани Короненко, «Кора нації» Василя Старуна. Не обминути й «Повернення» Миколи Холодного, довготривале вільне або невільне замовчування котрого видається мені великою несправедливістю і піднабридлою малоросійською непристойністю. Натомість появу «Повернення», своєрідного «Вибраного» сприймаю як визначну подію. Отож. Такі абсолютно несхожі книги, зовсім різні автори. Дочитавши все і навіть щось не сприйнявши, подумки кажеш: «Українська поезія справді розкішна…» А може, й велика.